Літня жінка сидить у парку — серед природи, серед простору, серед тиші.
Вона ледь помітна. Вона дивиться на місце, де раніше, схоже, був ставок, але його вже нема. Зниклий ставок як символ змін, втрати й пам’яті. Це не просто місце, а слід того, що було, але вже немає.

Це про самотність чи усамітнення? Про бажання побути наодинці з думками чи, навпаки, відчути присутність людей, навіть не взаємодіючи з ними?

Вона шукає уваги чи ховається від неї?

Іноді межа між цими станами настільки тонка, що навіть той, хто сидить у цій тиші, не завжди знає відповідь. Або вже не пам'ятає.

Соціальна реклама про корекцію зору на фоні людини, що потребує допомоги. Чи завжди ми бачимо те, що важливе? 

Це фото має особливу атмосферу — воно про місто, яке могло б бути іншим, про простір, що втратив своє призначення, але все ще залишається місцем для когось. Ці навіси колись захищали від сонця, а тепер вони схожі на залишки іншого часу, що застиг у теплі заходу сонця.

Жінка у кадрі — чи то самотність, чи то споглядання, чи то очікування. Вона ніби говорить із собою або з кимось, кого немає в кадрі. Це момент, коли все завмирає між минулим і майбутнім.

Відображення змішує світи, стирає межі між глядачами й тими, на кого вони не дивляться.

Жінка, що просить милостиню, – по той бік, але не за склом. Скло тут умовне, бо насправді його немає. Є лише погляд, що не затримується. Байдужість стає прозорою перегородкою, що віддаляє навіть без фізичної перешкоди.

Межа між світом тих, хто просить, і тих, хто відвертається, невидима – але міцна.

 Це не лише про відстороненість, а й про невизначеність моменту – про те, що ми не завжди знаємо, що насправді відбувається між людьми. Це може бути історія про відчуження, а може – про перший крок до зближення. 

Літній чоловік стоїть перед переходом — але не просто через дорогу. Попереду монумент війни, що уособлює минуле, просочене пропагандою, брехнею, болем, окупацією та смертю тих, чиє життя ніхто не цінував.

Зараз вони знову прийшли нас убивати.

Але чи бачить він небезпеку в старих символах, чи все ще за них тримається? Чи розуміє, куди веде цей шлях?

Чи усвідомлюємо ми небезпеку старих символів та чи готові нарешті їх позбутися — і зовні, і в голові?

Реальність розпадається на частини – людина йде в нескінченність, а сліди життя тануть у світлі.

Це про моменти невизначеності, коли простір навколо ніби розривається, а ти губиш відчуття цілісності. Коли не знаєш, куди прямуєш, чи йдеш у правильному напрямку, чи просто розчиняєшся у русі.

Або, можливо, це навпаки – момент зосередженості. Коли ти настільки глибоко занурений у себе, що світ перестає існувати довкола.

Це фото чудово передає відчуття внутрішньої замкненості. Навколо — простір, наповнений світлом, зеленню, відкритими вікнами, але людина всередині все одно відсторонена. Самотність тут не про фізичну ізоляцію, а про внутрішній стан.

Це може бути момент зосередження, занурення в себе або ж тиха розмова з власними думками. Кафе — місце зустрічей, але воно так само добре підходить для того, щоб побути наодинці з собою. А може, це за мить до зустрічі?

Її постать застигла у відображенні, ніби існує лише там — у спотвореній версії реальності, де світ розтікається разом із водою.

Це про самотність та вразливість, можливо, про сум і депресію. Ми ніколи не знаємо, що відчувають люди навколо. Чи це момент тиші й роздумів, чи провал у темряву? Чи звертаємо ми увагу на стан інших, чи застрягаємо у власних думках? А хтось звертає увагу на мій стан?

Місто повне віддзеркалень, і в кожному з них — своя історія. Я їх побачила такими.

Проєкт "(Не)видиме місто" — це спроба зафіксувати те, що часто залишається непомітним у щоденному житті, заховане в тіні міських буднів. Через об'єктив камери я прагнула передати важкі стани, в яких ми час від часу перебуваємо, або навіть живемо, не завжди в змозі поділитися ними з іншими. Відображення в калюжах, спотворені образи в склі — це символи того, як реальність може ставати чужою, важкою і розмитою.

Самотність, невидимість серед натовпу, інвалідність, бідність, булінг, старість — ці теми стають частинами міського ландшафту, і хоча їх можна не побачити, вони є навколо нас щодня. Люди, які живуть у цих станах, часто залишаються непомітними, схованими від поглядів, але їхні образи відображаються в калюжах, склі, створюючи нові, спотворені реальності.

Цей проєкт — це спроба звернути увагу на те, що залишається в тіні, на те, що ми часто не хочемо або не можемо побачити, на людей, які стають частиною міста, але залишаються невидимими для оточуючих. Віддзеркалення в калюжах і склі — це як символи того, що важливе і болісне не завжди видно, але є частиною нашого світу.

Більш детально на сторінці "Проєкт" - "(Не)видиме місто"

Серія, 10 фото

Форма розмивається, але сенс залишається чітким.

Той, хто стоїть один, віддзеркалюється у воді разом з іншими, ніби їх поєднує спільний простір. Але чи справді це так? Чи є він частиною їхнього світу, чи лише його спотвореним відображенням?

Це про відстороненість, про відчуття іншості, яке не завжди можна пояснити словами. Булінг може бути мовчазним – він іноді ховається у відсутності погляду, у тонкій межі, яку відчуваєш навіть без дотику.

Але можливо, це зовсім інша історія: про контакт, знайомство й майбутню дружбу. Або просто коротку зустріч, яка не залишить сліду.

Межа між включеністю та відчуженістю тонка, як вода.
 

Чоловік рухається алеєю, де дерева байдужі до людських обмежень. А ми?

Чи готовий наш світ до цього? Чи йому у ньому зручно, чи безпечно? Чи замислюємося ми про це, поки не зіткнемося з цими питаннями особисто?

Ми бачимо лише дорогу. Але чи зможе людина подолати цей шлях у світі, який не звертає увагу на її обмеження?